hello-to-you

Чудасія така. Все ж таки, усе в цьому житті не стається даремно. «Привіт!» - вітається він. Аж передьорнуло. Чорт мене поплутав сісти саме в цей трамвай. «О, а ти чого тут?» Йо-ма-йо! Ну хіба не могла я сказати щось розумніше?? Ну або хоча б привітатись у відповідь… чого-каю тут… «Ну… як ти?» - він. Як? Хм… уже – не дуже… ну навіііщо, навіііііщо ти зайшов саме у ці двері? СТОП! О Боже!! Невже він стояв зі мною на зупинці і спостерігав ввесь час?? Як я себе вела?? Згадуй, дурна башка, згадуй… Хм… та нічо', вроді… стояла собі закутана у шарф по вуха, в останніх – навушники… носяра червонющий від вітру, очі сильно чорним підведені: саме сьогодні настрій пасивний спозаранку був. «Чудово, по справам їду.» Блін, навіщо я про справи сказанула? Хіба він це запитував? От уже язиката Хвеська. Треба вести себе впевнено. Як ми там з подружками тренувалися? Підняла вище голову, очі разок закотила, губки бантиком і питання: «А ти шо там?» (блін, тільки ефектної жуйки не вистачає для справжнього образу "нєдатрогі") «Навіть краще, ніж в тебе» - лукаво посміхнувся. Ах ти ж падло! То це ти так переживав? Так побивався за мною?! Хоча.. уже ж теперішній час, не минуле. Може перегорів? Але до чого тоді лукавство? Абра-кадабра, їй-богу! То що ж відповісти? Не зраджу останньому образу і буду аналогічною: «Хм. І що ж у тебе може бути краще? Хіба твій ліміт себе ще не вичерпав?» Пожалкувала одразу ж. Ці нерви роблять з мене якусь неадекватну вискочку. Тепер він точно зрозуміє, що я не забула, нічого не забула… Роки чотири пройшло, а все ж пам’ятаю: його очі, його голос, його запах, його, врешті-решт! «навіщо ти так?» - очі зіщулились, погляд крижаний, голос – не менш. Повернути час назад. Уникнути погляду. Збрехати собі. Впасти у власних очах. Знищити пам'ять. Стерти останні крихти совісті. «я…» - розгубилась. Очевидно, водій також, бо зарізко тормознув і він, падаючи на мене, просковзнув рукою по талії і міцно обхопив її. Тут усе й поплило… якби мама дізналась, про що я зараз думаю, вона б зреклася мене, а потім передумала й відлупцювала б, як у 2-ому класі. А якби він прочитав мої думки… ні, я явно цього не пережила б… Знаєш, вітре… він кращий тебе. Бо ти не вмієш так ніжно. А ти, земля? Та ти ніхто проти нього! Бо лише він уміє так масштабно. Сонце, хм! Він сяє краще золота, а краще тебе – й поготів. Лиш він уміє так владно. Вода ж проти нього – мрець. Вона не вміє так сильно. А ти… ти, туман? Ти зникнеш назавжди, якщо дізнаєшся, що ти – ніщо проти нього. Бо ти НІКОЛИ не зумієш так просто. …любити. А для щастя потрібно було лише загальмувати водієві та проявити фантазію долі. Се-ля-ві.

---